Футбол був частиною його життя. Він завжди стежив за виступами збірної України та київського «Динамо». Навіть на фронті знаходив можливість дізнатися результати матчів, обговорити гру, порадіти перемозі або пережити поразку разом з друзями.
Ми поїхали до Зеніци не заради футболу. Хоча саме футбол був тим, що Ігор так любив. Ми поїхали туди, бо відчули: нам потрібно зробити цей крок. Побачити гру, яку він би точно не пропустив. Побути серед людей, які люблять Україну так само, як любив її він. Взяти з собою його прапор зі слоном і його портрет — і просто пройти цей день разом із ним.
Ми приїхали в місто рано-вранці. Зеніца була тиха, ніби ще не прокинулася. Повітря було свіже, а світло м’яке — таке, яке Ігор би точно сфотографував.
Але дуже швидко місто наповнилося українськими голосами. Люди з прапорами, шарфами, стрічками — усміхнені, збуджені, трохи хвилювані. Ми йшли вулицями й ловили себе на думці, що це відчуття дуже схоже на повернення додому.
До нас підходили українці:
У цих коротких розмовах було щось дуже рідне. Наче Ігор поруч і теж щось коментує, жартує, сміється.
Ми взяли з собою два найважливіші для нас символи:
Коли ми розгорнули прапор у центрі міста, до нас одразу підійшли українці.
Ми розповідали про Ігоря, і люди слухали дуже уважно. Без зайвих слів, без співчутливих поглядів — просто з повагою. Хтось обіймав нас. Хтось казав: «Вічна пам’ять». Хтось просто стояв поруч мовчки.
На стадіоні портрет Ігоря став частиною нашого сектору. Ми тримали його високо, і багато хто підходив, щоб вшанувати його пам’ять.
Ми запам’ятали ці слова назавжди.
Коли команди вийшли на поле, ми відчули, як серце почало битися швидше. Ігор би точно нервував у цей момент — він завжди переживав за збірну так, ніби сам виходив на поле.
Коли Україна пропустила перший гол, у секторі стало тихо. Ми теж завмерли. Але я подумала: «Ігор би зараз сказав, що нічого не втрачено». Він завжди так казав — і в житті, і у футболі.
І справді — команда не здалася. Ми теж не здалися. Ми співали, кричали, підтримували.
Коли Україна зрівняла рахунок, ми обійнялися так, ніби знали цих людей усе життя. А коли забили переможний гол — це була хвиля радості, яка накрила всіх одразу. Люди плакали, сміялися, стрибали, кричали.
Ми тримали портрет Ігоря, і нам здавалося, що він бачить усе це. Що він радіє разом із нами.
Можна не пояснювати, що саме. Достатньо запалити свічку або написати одне речення.
Ваша свічка горить
Свічку запалено
